Chronicles of a Liquid Society; Vintage, 2017

Творчість Умберто Еко мене з однієї сторони завжди приваблювала, а з іншої відштовхувала. Його найвідоміший твір, «Ім’я Рози», я колись починала читати, але не змогла пробратися через вступну частину. Але його творчість усі так люблять, і так хвалять. І особливо дуже хвалять його збірки есе. І, як на мене, саме такі збірки досить гарна можливість познайомитися з автором, зрозуміти як він бачить цей світ. І дана збірка про все: і про суспільство в цілому; і про політику; і про релігію; і про людину, як окремий елемент суспільства. Звичайно були не досить, для мене особисто, цікаві есе про політику та історію Італії. Але те, як автор піднімає досить такі повсякденні питання, і те як він їх характеризує та пояснює – мені дуже імпонує. Есе про сором (точніше про сучасну безсоромність) та «хвилину слави», яку постійно шукають люди, про приватність та те, як ми її зовсім не бережемо, а навпаки намагаємося виставити на загальний осуд – просто безцінні. Автор також піднімає теми історичної близорукості, коли сучасне покоління живе в середині інформаційної війни. На людину кожну хвилину виливається така кількість інформації, що пам`ятати іще, що було сто років тому дуже важко. Есе про стрімкий розвиток технологій, за яким не поспіває людина були дуже цікаві і такі правдиві, що аж страшно. Книга являє собою збірку його статей, які виходили в газеті. І в основному, ці статті писалися у відповідь на певні події, які відбувалися в світі. Деякі були цікаві, деякі, мені особисто, ні. Загалом, мені імпонує те, як автор бачить цей світ.