Отзывы на книгу: Сліпота (Жозе Сарамаго); OMIKO, 1995

Роман "Слепота" я давно хотела прочитать, но все откладывала на потом. В этом месяце я все таки прочитала. Причем просто взяла на прогулку первое что под руку попалось. Книга настолько увлекла, что я ее проглотила за пару дней. В середине романа самое страшное, мерзкое и жестокое. Местами даже не хотелось дочитывать, я была просто ошарашена происходящим. Мне кажется фильм не настолько тяжелый, как роман. Это значимое произведение и мне кажется читать его просто необходимо, хотя бы для того, чтобы научится наслаждаться сегодняшним днем. Чтобы понимать, в какой бы сложной ситуации ты не находился, есть вещи намного страшнее. Представить себе описанное в романе невозможно, просто потому, что это невероятно страшно. Роман о том, как однажды весь мир начинает слепнуть. Люди по одному, резко начинают терять зрение. Вот так живет себе человек, идет по городу и тут раз, все покрылось непроглядным туманом. " каждого случаются минуты слабости, хорошо еще, что мы способны лить слезы, порой это просто спасение, иногда, если не поплачешь, умереть можно."(с)

"Сліпота" Сарамаго, мабуть, є однією із найважчих книг, яку я прочитала, і у плані авторського стилю, і у плані сюжету. Життя осліплих, що вмить втратили все, і лише одна самотня жінка, яка бачить все, коли її не бачить ніхто. Було дійсно страшно читати, до якого тваринного життя може опуститися людська істота, забери в неї зір. Але потім з'являється думка ще страшніше: а якщо справа не в очах, а в тому, що знаходиться вглибині нас? Недарма автор назвав людей сліпими, що бачать. Ця історія викликає багато думок, декотрі навіть суперечать одна одній, але заради цього шторму в голові обов'язково треба прочитати цей роман. Щодо авторського стилю, то до нього дійсно треба звикнути. Спочатку кожна сторінка здається мукою, немов сам осліп і привчаєшся жити у світі, залитим молоком, але потім звикаєш до незвичних діалогів, тяжких конструкцій, подібно до тих сліпих, що якось привчаються жити у новому безумному світі. Всупереч цьому, я не можу назвати це мінусом книги, навпаки, завдяки мові Сарамаго події та почуття героїв сприймаються набагато краще.

"Ми вже наполовину мертві, сказав лікар, Ми ще наполовину живі, відповіла йому дружина" Деякі книги залишаються в серці, зачіпають невидимі струни. "Сліпота" Жозе Сарамаґо - одна з таких. Несподівано в світі всі починають сліпнути. Один за одним люди втрачають зір, доки не залишиться лише одна зряча. Світ перетворюється на хаос. Паніка, бруд, повернення до інстинктів та боротьби за виживання, коли заради шматка їжі люди йдуть на злочини. Бачити в такому світі - це дар чи кара? Написано так, що ті картини з'являються в тебе в голові, ніби ти сам їх бачиш. Починаєш відчувати запахи. Ділити з героями біль та страждання. Декілька особливостей: 1. Тут немає діалогів в їх стандартному вигляді. Вся розповідь йде суцільним текстом, через кому. Не одразу звикаєш до цього, але з часом я вже на це не звертала уваги. 2. Немає імен. В жодного героя. Сліпим не потрібні імена. Люди відрізняють один одного за іншими ознаками. 3. Страх, що це реально. Часто люди уявляють себе героями. В думках, коли вони потрапляють у складні ситуації, вони обирають найкращі рішення та рятують світ. Але насправді, скоріше за все, буде все так, як у книзі. І це сумно і страшно Раджу! Хоч це і не легенька історія. "Ви хочете сказати, ми застосовуємо надто багато слів, Я хочу сказати, ми застосовуємо надто мало почуттів"

Коли ще читати про пандемії, як не зараз? "Сліпота" - ще один варіант такої історії, написаний ще в 1995 році. Спочатку, мені це перегукувалось із фільмом "Пташиний короб", але з кожною сторінкою схожість танула. "Сліпота" - про раптову епідемію, яка заражає всіх, хто контактує з хворими. Ідеш по вулиці, потім бац - перед очима всі біле. І масштаби поширення ростуть. Уряд вирішує всіх хворих помістити в резервацію. І там в закритому цьому соціумі, де всі (майже) сліпі і рівні, починається процвітати вся ницість людської натури, де кожен переступає через інших для власного зиску. Книжка мені не сподобалась. По-перше, оцього бруду і гнилі, яка йшла від закритих у свій жахливій сліпоті людей, було стільки, що розповідь перетворилась на суцільний негативний фон. Нагнітання і нагнітання. Тих персонажів, які зберегли в собі щось людське, було так мало, і їх так паршиво розкрили, що це не рятувало. По-друге, вона реально важко написана. Довжелезні речення, нагромаджені конструкції. Думки, як в шторм, навалюються одна на одну. На любителя.

Роман португальського письменника про епідемію сліпоти у вигаданому світі. Один за одним люди перестають бачити довкілля без особливих на те причин, і вірогідно, що цей стан передається, як інфекція чи вірус. Мені було цікаво прочитати, бо шукала аналогії з нашим коронавірусом, чи зможуть люди подолати епідемію. Вир сліпоти вражав все більше людей. Швидкий розвиток подій на перших сторінках засмоктував і не давав відірватись від читання. Ти ніби там, разом з усіма переживаєш цей стрес, але ти лише сторонній споглядач. В результаті влада не вигадала нічого кращого, ніж поселити усіх осліплих і контактних у закинуту психлікарню, забезпечивши їх лише харчуванням і деякими засобами гігієни. Усі свої проблеми люди мали вирішувати самостійно, зорганізувавшись і обравши лідера. Але, як виявилось з наступних трьохсот з гаком сторінок, люди настільки заглибились у своє небачення і горювання, що просто перетворились на стадо ошалілих тварин. Ось тут ламався мій стереотип, я думала, що люди, що мають одну й ту ж проблему, будуть співчутливими і розуміючими один до одного, а вони проявили свої найгірші якості, вбивали, крали, ґвалтували. Кому війна, а кому - мать родна... Як на мене, найбільше страждала дружина лікаря, яка єдина лишилась зрячою, але пішла у цю божевільню за своїм осліплим чоловіком. Триста сторінок брудної сторони людства і одна людина, яка це бачить і намагається врятувати бодай когось із цього мороку. Особлива пунктуація автора, іноді збивала з думки, але водночас підсилювала відчуття хаосу і вседозволеності: раз мене ніхто не бачить, я можу дозволити собі все. Добре, що все скінчилось добре, але людина все ж залишається твариною, варто лише випадку змінити хоч одну з тих умов, до яких людство звикло. Критики кажуть, що це роман про те, що слід вчитися широко дивитись на світ і радіти тому, що нам готує кожен день, а я побачила, наскільки крихка грань між людиною і бидлом.

Так вийшло, що я прочитав Жозе Сарамаго "Сліпота" в ході дослідження та аналізу тексту "Старого заповіту". Паралелі просто дивовижні. Тут і зараз, саме в ці хвилини, коли читаєте мій коментар, осліплені релігійним егрегором люди вбивають один одного так само як про це пише Жозе. Я в захоплені від книги і велика подяка Юрію Луценку за пораду прочитати цю книгу. Зараз я складаю список книг, які потрібно закупити для бібліотек військових частин Збройних Сил України, і "Сліпота" буде однією з перших.

Книга про суспільство, яка, не дивлячись на невеличкий обсяг, покриває безліч тем та змушує задуматись, переглянути багато речей в житті. В деякому сенсі ми всі живемо в білому тумані і недаремно обрано саме сліпоту, а не іншу хворобу. В книзі відсутні знаки пунктуації під час діалогів, розділи, параграфи... але такий оригінальний авторський стиль не ускладнює читання, навпаки дозволяє більш зануритись в атмосферу книги, відчути на собі як то не бачити, хто саме зараз говорить і який зараз час/день... Хочу відзначити низьку якість самої книги: папір тонкий, жовтий і в моєму випадку сторінки були зім'яті (брак виробництва), зустрічались помилки, краще купувати електронну версію, бо сам текст сильний, а от якість друку далека від бажаної.

Якщо ви бачили серіал "Бачити", то все одно читайте цю книжку. Ідея, звісно, не нова. Про сліпоту людства як пряму, так і метафоричну ми чули і читали не раз. Але в цій книжці сліпота слугує просто тлом, на якому з шаленою динамікою розгортаються події. Протягом прочитання книги мене не полишало відчуття, що ти не книгу читаєш, а дивишся гостросюжетний серіал, розбитий на чіткі фази (сезони) і невеличкі блоки (серії). Думаю, в майбутньому ми таки дочекаємося екранізації цієї книжки. Сюжет переказувати не буду, скажу лише, що автор пише без евфемізмів, без прикрас і замальовувань. В книзі присутні сцени насилля, смерті, актів дефекації, наруги над іконами тощо. Іншими словами — усе, що є невід'ємною частиною людського суспільства. І в усе це вплетені воістину мудрі думки, тонкі спостереження. Одним словом, коли читаєш - отримуєш пряме естетичне задоволення. Окремо варто відзначити й стиль написання. На жаль, поки не читав інших книжок цього автора, але в "Сліпоті" він пиши з малою кількістю розділових знаків, без чіткого поділу на речення, з відсутністю чітких меж прямої й непрямої мови, дивним порядком слів. Як можна зрозуміти, одному з моїх улюблених перекладачів Вікторові Шовкуну випало непросте завдання. І він цілком впорався, наскільки про це можна судити, не порівнюючи при цьому з оригінальним текстом. Єдине, певні зауваження до мови таки є. Хтось, чи то редактор, чи то коректор не добачив кілька русизмів, які трішки ріжуть слух. Наприклад, у книжці постійно вжито слово "пробка", коли говоримо про тягучку машин, а не "корок" чи "затор". Подибуймо й інші подібні хиби. Але це 0,001% від загалом дуже доброго перекладу. Насамкінець - кілька слів про саме оформлення книжки: обкладинка тверда, дизайн виконаний, відповідно до вимог серії, якість паперу не найкраща, але не критично погана. Одним словом - читайте, не пожалкуєте. Моя особиста оцінка 10\10, яка може бути суб'єктивною, бо останнім часом рідко натрапляю на вартісну масову літературу.

Наконец- то я добрался до романа Нобелевского лауреата по литературе Жозе Сарамаго "Слепота"! "Прозрение" я давно себе приобрел, но решил прочитать после "Слепоты", так как романы являются дилогией. Я не стал сильно откладывать чтение романа, хоть предыдущий роман - "Каин", я прочитал совсем недавно, а книг то у писателя не так много. Мне же хочется растянуть удовольствие и знакомится с писателем максимально долго, учитывая, что не много романов он успел написать за свою жизнь - зато Какие романы он написал! "Слепота" это роман в котором автор поднимает как всегда метафизические вопросы которые его волнуют, переносит этот "вопрос" на человеческую судьбу, а самого человека забрасывает в такие ситуации, в которых остается лишь то животное, то наитивное, то неосознанное, что герои просто не могут поступать иначе кроме как хочет автор. В то же время, сам автор не совсем понимает как поступят герои, что их ждет, и какая судьба уготована каждому персонально. В некоем городке, неожиданно, начинают слепнуть люди. Жена одного из таких слепцов решает следовать за мужем куда бы то ни было, однако она не слепа. Она притворяется таковой дабы помогать мужу. И теперь женщине предстоит быть единой зрячей в слепом мире и ей предстоит нести на себе груз зрения, когда вокруг происходит полное увядание человечества.

Представьте себе антиутопию, постапокалиптический сюжет, психологический напряженный до предела роман, написанный, совершенно натуралистичным и достоверным образом. При этом прочитанное оставляет смешанное и противоречивое послевкусие от голливудского блокбастера и философской притчи исполненной символов и шифров. Это дает некоторую возможность понять за что автору дали Нобелевскую премию. Для раскрытия человеческой сущности автор использует ситуацию воображаемого, в общем то, подчеркнуто невозможного кризиса охватившей все человечество - необъяснимую пандемию слепоты. Слепота случается совершенно внезапно и распространяется непредсказуемо. Люди реагируют, правительства реагируют. Разные люди проявляются по разному. Обнажается сама их суть, становится видно кто есть кто, как это и бывает в кризисных ситуациях. Все это складывается в драму, которая всерьез заставляет задуматься о себе и о своей жизни, ее возможностях, не таком уж банальном счастье мирного неба над головой... И удаче видеть мир каждый день и просто читать книги.